Микола Івасюк "В'їзд Богдана Хмельницького до Києва у 1649 році", картина 1912 року

Академія Мистецтв у Мюнхені, фото 1888 року, через два роки сюди приїздить на навчання Микола Івасюк

Ілля Рєпін "Запорожці пишуть листа турецькому султанові", картина 1891 року

Ще в історичних класах Мюнхенської академії Івасюк вдало намалював олійними фарбами шкіц «Богдан Хмельницький на битві під Зборовом у серпні 1649 р.» Не минуло й двох років, і 1892-го про цей самий твір буковинського юнака, що виставлявся у Львові, відомий тоді художник Корнило Устиянович сказав: «На виставці образів звертає на себе увагу образ маляра з Мюнхена п. Івасюка, що представляє гетьмана Богдана Хмельницького по битві під Зборовом. Композиція проста, невимушена… Рисунок усюди поправний, колорит – дуже приємний, а технічне виконання показує, що п. Івасюк серйозно трактує штуку й дуже совісно працює над своїм артистичним образованієм» («Діло». Львів, 1893, ч. 244).

Під час перебування у Мюнхені з-під руки й пензля художника зродилися ще такі жанрові полотна: «Козак з дівчиною біля криниці», «Поцілунок», «Гуцулка під деревом», «Буковинець», «Жнива», «Чекання» та низка інших. Деякі з них та кілька різних портретів експонувались у Львові на виставці «Товариства для розвою руської штуки», заснованого 1898 року.

1897-го Івасюк повернувся на Буковину. Користуючись порадами Брандта та новими матеріалами, далі працював над полотном «В'їзд Богдана Хмельницького у Київ». Через три роки у Чернівцях відкрилася перша персональна виставка творів художника, а 1901-го було організовано й другу, де його творчість репрезентувало майже 50 історично-баталістичних картин. Івасюк намагався оспівувати найвеличніші сторінки історії українського народу. Тому такі великі полотна буковинця були не тільки даниною шани героїчному минулому, але й неприхованим закликом до боротьби проти соціального та національного гніту з боку всяких ворогів.

Микола Івасюк став виразником волелюбних прагнень свого народу. Приїхавши з Мюнхена до Чернівців, 1899 року організував першу художню школу, де мали змогу навчатися діти з незаможних родин. Із цієї школи вийшли Пантелеймон Видинівський, Корнило Дзержик, Євзевій Ліпецький та інші талановиті художники.

Щоб належним чином закінчити роботу над картиною «В'їзд Богдана Хмельницького у Київ», маляр побував у столиці України, а 1904-го здійснив ще одну, й останню, подорож туди, під час якої за порадою Рєпіна виконав зарисовки з місць, пов'язаних з іменем Хмельницького. Водночас Івасюк відвідав Київську рисувальну школу Миколи Мурашка, аби познайомитися з її художніми й естетичними принципами.

Від 1908 року Івасюк працював у Львові. 1912-го організував велику персональну виставку своїх робіт, включивши до неї величавий «В'їзд Богдана Хмельницького у Київ», який щойно закінчив малювати, витративши 20 літ наполегливої праці.

Львів 1890-і роки, саме так виглядав за життя Миколи Івасюка

До найвідомішої картини «В'їзд Богдана Хмельницького до Києва» Івасюк створив чимало ескізів. А над нею самою працював близько 20 років, – так стверджують дослідники його творчості. Проте за словами доньки Івасюка – Олени, насправді він працював над цією картиною понад 40 років – від 1892 року аж до 1936 року.

Робота дуже великих розмірів – має 3,5м на 5,5 м. Зараз експонується в Національному художньому музеї України в Києві, але зараз він зачинений для відвідувачів через війну та відчиняється після перемоги. У фондах львівського музею є два ескізи цієї картини, створені рукою Івасюка.

До наших днів вона збереглась завдяки випадку: у 1937 році, коли Миколу Івасюка арештували, але про це згодом, багато майна конфіскували, зокрема і його творів. Але ця картина збереглась лише тому, що вона була скручена і стояла за дверима у ванній – на неї просто не звернули уваги, не зрозуміли, що це картина.

Паїсій, патріарх Єрусалима та всієї Палестини (? – 1660) зупинився у Києві дорогою до Москви, де сподівався отримати від тамтешнього царя кошти для свого патріархату та Гробу Господнього. У Хмельницькому він бачив сильного союзника для майбутньої війни з Кримським ханством та Османською імперією. За легендами, перебуваючи в Києві, він розгрішив Хмельницького від усіх майбутніх гріхів і здійснив інтронізацію, наділивши його титулом "пресвітлого володаря й князя Русі".

Сильвестр Косов, митрополит Київський, Галицький і всієї Русі (1600–1657). Косов походив із білорусько-литовської шляхти, посівши митрополичий престол після смерті Петра Могили. Був продовжувачем програми свого попередника, послідовно зміцнюючи київське православ'я і шукаючи шляхів до конфесійного замирення в Україні. Церква мала від Хмельницького цілковиту підтримку та сприяння, але сам митрополит мав складні стосунки із гетьманом (очевидно, через його повторні одруження), які ще більше ускладнилися після козацько-московського союзу 1654 року. Косов навіть відмовився його визнати.

Микола Івасюк "В'їзд Богдана Хмельницького до Києва у 1649 році", картина 1912 року. Національний художній музей України в Києві.

Трофеї. Під ноги православним владикам гетьман кидає символи своїх перемог – трофейні прапори з білим польським орлом і литаври, захоплені в битвах під Жовтими Водами та Корсунем влітку 1648 року. За лаштунками цієї сцени залишилися казкові скарби: золото, срібло, коштовний посуд, зброя та гармати, що потрапили до рук повстанців після Пилявецької битви. Сучасники оцінювали їх у декілька річних бюджетів Речі Посполитої.

Донька Івасюка згадує, що всі ці роки її батько щось в картині домальовував. Стільки років вивчав і постійно додавав нові деталі, що цілком можна назвати цю роботу – сенсом його життя.

За свідченнями сучасників, перед Першою світовою війною в Західній Україні кольорова репродукція картини була майже в кожній українській хаті. Та й зараз картини живописця привертають до себе увагу, дають уяву про козацьку добу й багатьох історичних осіб.

"Панорама Києва" з альбому Абрагама ван Вестерфельда 1651 року

Цікаве для дослідження місце дії картини - адже Золоті Ворота у Києві на 1649 рік вже зруйновані, а храм, до якого під'їжджав Богдан Хмельницький зовсім не схожий на Софійський?! Треба було глибше занурюватися в історію цих двох споруд на момент 1649 року, я дослідила ці питання та викладаю Вам результати нижче, шановні читачі.

"Загальний вигляд Києва з північного сходу" з альбому Абрагама ван Вестерфельда 1651 року

Найближчим по часу виявились замальовки голландського мандрівника художника Абрагама ван Вастерфельда. Золоті Ворота в його альбомі датованому 1651 роком частково зруйновані, але залишилась арка та надбрамна церква. Отже, цілком можливо, що Богдан Хмельницький урочисто в'їхав в Київ саме через них. Проте ми тільки уявляємо їх на картині Миколи Івасюка, більше нас цікавить монументальна будівля Софійського собору, про історію її будівництва та руйнації трохи згодом.

У XIX столітті Київ нарешті дочекався своїх майстрів: Тараса Григоровича Шевченка та його приятеля, російського художника Михайла Макаровича Сажина (1818–1887), про життя якого відомо мало. 1844 року Шевченко задумав створити серію «Живописна Україна», отримав, як тепер кажуть, грант від Товариства заохочення художників та вже впродовж місяця зробив перші офорти. Того ж 1844 року до Києва з Петербургу приїхав Сажин, який знав Шевченка по Академії мистецтв. У техніках акварелі та сепії він створив низку краєвидів та храмових інтер'єрів, через два роки був виданий його альбом «Види Києва». У 1846 році приятелі разом винаймали помешкання на Козиному болоті у будинку колезького секретаря Івана Житницького (тепер вул. Т. Шевченка, 8 а, Літературно-меморіальний дім-музей Т. Шевченка) – і мріяли залишити на папері геть усі київські красоти. Шевченка заарештували у квітні 1847 року. Михайло Сажин, намагаючись врятувати від конфіскації його малюнки, поставив свої підписи, але роботи частково все ж були втрачені. Сажин не розлучався з Києвом до 1855 року, малюючи місто, – мабуть, це був його Рим, його Венеція. На одному з малюнків ми бачимо Золоті ворота, які, до речі, через жалюгідний стан були «законсервовані» земляним насипом з 1750 до 1832 року. Як видно, з часів Вестерфельда від воріт майже нічого не залишилось, тільки вітер свистів у руїнах колись могутньої споруди з надбрамною Благовіщенською церквою, а у напрямку майбутньої Золотоворітської вулиці їхали селяни на волах. До речі, в російській Вікіпедії ця робота підписана як руїни монастиря Святої Ірини – не вірте.

1862 року у Варшаві був виданий розкішний альбом історика Юліана Бартошевича з «детальним описом» Києва, гравюри до якого створила Камілла де Бельє. Впізнаєте щось знайоме? Так, це Золоті ворота, інспіровані малюнком Абрахама ван Вестерфельда 1651 року. На жаль, споруда зовсім не схожа, а за нею підіймається якась гора. Втім, у цьому ж альбомі є ще одні ворота, і тепер вони такі, як треба, зруйновані. Паркан навколо них з'явився у 1858 році, надавши воротам меморіальне значення замість утилітарного. Правда, регулярна перспектива за брамою радше нагадує Петербург, аніж Київ.

Абрагам ван Вестерфельд — придворний художник литовського гетьмана Януша Радзивілла перебував у Києві в 1651 році, де зробив чимало замальовок архітектури міста. Малюнки голландського художника дуже реалістичні, і є надзвичайно цінним документальним свідченням про вигляд Києва середини XVII ст. До Вашої уваги весь альбом Абрагама ван Вастерфельда.

На малюнках Вестерфельда київські храми перетворилися на купи каміння, що поросли травою, через діри в Софії видно небо. Чи дійсно було так, чи це фантазії автора на модну в Європі тему руїн, чи огріхи атрибуції малюнків, важко сказати. Однак до змальованих голландцем Золотих воріт, збудованих князем Ярославом у 1030-ті роки, питань немає, вони дійсно були пошкоджені ще 1240 року воїнами Батия (причому не ззовні, бо були неприступними, а вже зсередини). Ба більше, київський історик Максим Берлинський у 1820 році писав так: «…самые врата, обитые вызолоченными листами, подали причину назвать их золотыми, которые однако дерзким Половецким Князем Боняком были выломаны и как трофей отвезены в землю Половецкую». Втім, і золото на брамі, і злодійкуватий Боняк скоріш легенда (яка мандрувала літописами), та й названі величні головні ворота міста Ярослава на честь Золотих воріт у Константинополі, а не тому, що сяяли чистим золотом. За версією Вестерфельда, щоправда, ворота ледь живі, а от за свідоцтвом Павла Алеппського, архідиякона Антиохійської православної церкви, у 1654 році брама ще виконувала в'їзну функцію, працював звідний міст.

Софія Київська на момент в'їзду Богдана Хмельницького до Києва у 1649 році виглядала величною та відреставрованою на замальовках Абрагама ван Вастерфельда, який перебував у Києві в 1651 році, тобто три роки по в'їзді гетьмана. Однак стиль архітектури собору з картини Івасюка та замальовки з натури голландця не співпадають. Наводжу Вам порівняння внизу.

З історії Софії дізнаємось наступне, що підтверджує малюнок Вестерфельда:

• 1596 — собор перейшов у власність Української греко-католицької церкви за результатом Берестейської унії. За свідченнями Реґінальда Гайденштайна: собор перебував у «жалюгідному стані», через це служби в ньому не проводились; вартував величезних коштів, структурою та майстерністю виконаних робіт не поступався константинопольським, венеційським.

• 1633 — собор перейшов у власність відновленої православної Київської митрополії Константинопольського патріархату. Відродження пов'язане з київським митрополитом Петром Могилою, котрий добився повернення собору православній церкві, провів капітальний ремонт собору, оздобив його. Навколо собору спорудили дерев'яні монастирські будівлі, всю територію обнесли високою дерев'яною огорожею. До робіт у соборі Петро Могила залучив італійського архітектора Октавіано Манчіні. Основними будівельними матеріалами були цегла та вапняно-піщаний розчин. Цеглу застосовували для мурування стін, склепінь, фундаментів. Внаслідок нерівномірності випалювання вона мала різні відтінки — від темно-червоного до світло-жовтого. Зазвичай всі внутрішні приміщення мали склепінчасті перекриття. У житлах стояли печі, оздоблені візерунчастими полив'яними кахлями, що надавало інтер'єрам особливого колориту.

• 1638 — при соборі засновано чоловічий монастир.

• 1651 — позолочено верхні малі куполи

Результат дослідження: картина Миколи Івасюка - здебільшого уява художника, що підіймає український дух та урочисто підносить і споруди, і одежу, і сам момент в'їзду гетьмана до Києва. Мармурові мури Софійського собору на картині більш нагадують Володимирський собор та його архітектурний стиль ХІХ століття. На зображеннях під цим текстом наводжу екстер'єр та інтер'єр Володимирського собору, зведеного у 1862—1882 роки. Хоча історичність Софії на картині Івасюка не витримана, проте радість та велич моменту передана художником пречудово.

Донька Івасюка згадує, що всі ці роки її батько щось в картині домальовував. Стільки років вивчав і постійно додавав нові деталі, що цілком можна назвати цю роботу – сенсом його життя.

Це не просто – взяти і написати картину на історичну тему, – треба чудово знати історію країни, її життя, побут тих часів тощо. Окрім того, що він працював в історичному жанрі, він також чудово зарекомендував себе у побутовому. Зокрема, не менш захопливою є картина під назвою «Мати» 1908 року. Один з його друзів сказав, що він не знає кращого образу матері, ніж, власне, образ матері, зображений Миколою Івасюком.

Кіноплакати у виконанні Миколи Івасюка, 1927 рік

На запрошення народного комісаріату й голови Раднаркому Української РСР Власа Чубаря 1925-го Микола Івасюк переїхав зі сім'єю на постійне місце проживання в Київ. Євзевій Ліпецький, в чиїй майстерні працював перед тим Івасюк, умовляв його не їхати туди. Але йому пообіцяли посаду професора мистецтва в Київському художньому інституті, вітали його з різних нагод як знаменитого художника, виставляли його твори, зокрема варіант картини «В'їзд Богдана Хмельницького у Київ». Художнику запропонували створити кілька картин про революційний рух в Україні, про що інформував тоді журнал «Нове мистецтво» (1926, ч. 24). Маючи європейську освіту, широке коло шанувальників його мистецтва, Івасюк став працювати у Всеукраїнському фотокіноуправлінні. В індустрії кіно передбачалося тоді створити могутню силу, яка мала підняти освітню, культурну та політичну ділянки життя простого українського народу, що століттями був потоптаний ворогами на рідній землі. До когорти найкращих художників фото і кіно в Києві долучився й Івасюк. Почав активно працювати над рекламними плакатами кінопродукції, що ставала дуже популярною. Лишень за 1927 рік майстер реалістичного мистецтва виконав багато малюнків для журналу «Кіно» й інших кіножурналів, а також кіноплакати до фільмів «Муть», «Сорочинський ярмарок», «Черевики», «Непереможені», «Проданий апетит» і до американських кінострічок «Двійник проти волі» та «Скарамуш», а для російського кіно зробив плакат «Волзькі бунтарі». Усі плакати були наповнені колоритом, майстерно скомпоновані, з чіткими рисунками осіб, такими потрібними для зображення різних подій у пригодницьких фільмах.

Та невдовзі Москва взялася до реалізації своїх підступних і жорстоких планів знищити верхівку української еліти й інтелігенції. Спершу Івасюка перевели до Одеси, де почали чіплятися за небажання творити картини в дусі соцреалізму, обмежили його права громадянина в «радянському раю» й спробували митця цілком ізолювати. Микола Іванович знову опинився у Києві у 1937 році.

18 вересня 1937 року в квартиру Миколи Івасюка увірвалися енкаведисти і влаштували обшук. Тут вони нічого підозрілого не знайшли та все ж кинули художника до Лук'янівської в'язниці.

Уже через місяць на митця «накатали» постанову, у якій йшлося про те, що Микола Івасюк є активним учасником української націоналістичної терористичної організації та агентом німецької розвідки, і нібито утримував явочні квартири німецької і гетьманської агентури.

«Звинувачений Івасюк Микола Іванович винним себе не визнав», – так напишуть слідчі. Проте це аж ніяк не врятує талановитого українського художника.

14 листопада 1937 року було ухвалено вирок: «Івасюка Миколу Івановича розстріляти. Особисто належне йому майно конфіскувати». 25 листопада 1937 року Івасюка розстріляли, після чого закопали у Биківні…

Реабілітували ім'я українського художника аж в 1980 році «за відсутністю складу злочину».

Микола Івасюк. "В'їзд Богдана Хмельницького до Києва 1649 року", картина 1912 року